Правду кажуть не одну

Ходять слухи.
Правду кажуть
та й не одну!
Змішують стосунки
за своїм бажанням!..

- Здаль, хто бачить,
вигляда йому начебто
це розмова про кавуни...
Так працює, людська воля
- В час будови,
до якоїсь системи продукції,
приєднує свої всі надії.
Таж правдиві є вони?

Є правдиві, як похожі на кавуни.
А як ні, то щось не так!
Зупинитися, негайно!
Зрозуміти справа в чім?
Й дальше йти, потім.

Слова задумчиві, ось вам кажу я.
В суті вони мають щось таке?
Як правдиві бездоганно,
в своїх діях, принесуть
насліддя нам всім благе!

Ось такі і ходять слухи.
Я й роздумую про них.
Про якісь, не варта й говорити!
Навіть, не потрібно їх і чюти.
- В собі не мають
ні ширини, ні глубини...
Тож навіщо випускаються вони?..
Навіть шкода вимовляти їх
- більшу користь мають кавуни!

Я і ти

Оба ми
- я і ти,
свободи сини.
Бажаємо жити спокійно...
Літати, як птахи весною;
сковзати по льоду, зимою;
весело співати
і вдень. і вночі.
І зранку кричати, на груди усі.
Наш голос,
як колос пшениці
під вітром - дзвенить!
А слово від нас вилітає
й як та ластівка
під небом гуляє
- Шукає когось,
Комусь розказати: хто ми!
- Хто ми: я і ти!

А ми ж є сини батьківщини
що на сході родилась
тай на південь іде.
Веде, за собою, великі нащадки
- в історичу крамницю вкладе.
Хай народи святкують,
Її привітають...
З-поконвіку й по віки
нехай - наша батьківщина, живе!

Чогось немає

Не так і вдячно, а зрозуміло -
Було і щастя... Та ізгоріло!..
Лишився попіл; вітер розвіяв -
Серденько плаче, чогось шукає.
Вітер розвіяв... А воно, сумне
сумує... Не розуміє. Не знає!

Не плач, серденько!
Така є доля.
Хоча й не воля така моя...
Перевернути попіл
в частинки зірок,
не так спосібно,
Як збити зірку зі сцени
- в іграх онлайн.

Життєвий шлях має починок...
Збирає порох, споміж каменів
- блакитне небо перетинає вітром
- як літо, пхеться до зими!
Не знає... Не бажає знати -
Звідки, куди, чому... Хто ми?

Не плач, серденько!
Було і щастя... Та ізгоріло!..
Лишився попіл; вітер розвіяв -
Хто ми?

Написали

Написали
Підписали
Розписали на сторінках вітру
-- та й повсюди розіслали...

Розказали:
"ми, не ми
-- ми, шахали!"

Розриваєм, один одного,
та й не пам’ятаєм "хто ми".
-- Що зробили?
Та й чого сами бажаєм!

А ми знаєм?
Ось, спокійно, сядьмо
брат із братом. Гляньмо
прямо в очі
чорнобриві
до нашої сестрички,
та й запитаймо:

"А хто ми?
Чого бажаєм?
А те, що про нас пишуть,
ми підпишем тоже?"

Почекаймо!
Нехай вітри нам розкажуть
як колись, в часи минулі,
ревіли гармати
та стогнав Дніпро широкий
А в хатині солом’яній
сороченьку вишивала мати
-- в далеку дорогу сприяла,
для свойого сина одного.

Написали
Підписали
Розписали на сторінках вітру
-- та й повсюди розіслали...
Нам і не показали.

Почекаймо!
Може нас вітри згадають!?
Нам розкажуть "хто ми"...
Й у водах Дніпрових
наші думи оновляють!

Згадаймо

Горіла Україна
- Зі Сходу на Захід,
гаряче повітря неслося.
Вітри буйнували країну
та люди ховались
- не знали від кого!..
Казали їм: "...вороги,
цеж є самі ваші брати"

Горіла Україна
- Як бензинова бочка палала.
Чуть-чуть вибух не стався!..
Бочка порожня була.
На деякий час щастя
- Бочка порожня гучить...
Не дай Боже налити її до "горла",
Вона вибухне!.. Вона закричить!..

Незгода погоди
- Зі Сходу на Захід,
Трясеться Вкраїна, а ми?
Повстанської пісні не знаєм
- Забули. Ми непокірні сини.
Направді, всі ми забули хто ми.

Згадаймо!
Шевченко, наш батько по слову.
Київська-Русь, по кордонах Землі.

A paz, um sonho apenas

Que a paz reinava -
era um sonho meu...
Apenas era um sonho. Mais nada.

As guerras nunca foram abolidas
E, talvez, jamais terão um fim!
Porque o mundo sabe só girar
de modo tempestivo... A guerra,
só mesmo a guerra dá-ĺhe o rumo
- de ser o vencedor de si.

Enfim, nas guerras temperam-se
os corações dos filhos,
e os transformam em
ferramentas de poder!..

Poder de poucos sobre muitos.
Os muitos não resistem:
submetem-se como carneiros...
Diluem-se em taça de promessa
- como licor, saboreado
pelo paladar dos fortes.
Depois, reclamam dizendo
falta lhes sortes.

É noite

É noite...

Um frio criogênico
domina os espasmos
- marasmos da vida
sem vida
para viver e sonhar
- Um frio envolve a alma e
a mente não mais se arvora
nem um pouco a pensar!

Na cama
Eu envolto em lençóis
de cetim, de algodão,
num pijama encrustado
- eu penso que estou
sob as sedas da china
sentindo um calor...

Não estou!..

São cobertas de acrílico
que me cobrem a pele e
dão-me o repouso,
para que a minha cabeça,
cansada de tanto pensar,
não mais pense,
nem pense mais nunca...

Sobre um travesseiro de espuma
- restos de um descarte
de fábrica de colchões,
transformados em travesseiros.

A meu lado, descomposta,
- sem ruge, sem batom,
"descabelada"... deita a
minha doce amada. Jurou
ser minha na vida e na morte,
mesmo sem sorte. Ou seja,
qual for a nossa dupla sorte!

Eu sinto o calor do seu corpo
difuso no calor do meu corpo.
Sinto os seus seios a vibrar,
sob o calor das minhas mãos.
As suas pernas
- dos pés às coxas
e as minhas, trançando cordas!
O calor aumenta!
O sangue sobe à cabeça!

Lá fora, o frio continua
e a noite, também.

Há muita gente lá.
Sem lençol.
Sem coberta.
Sem travesseiro...
Há muita gente lá,
trançando cordas
sem que tenha mulher para amar!