Ми України сини!

Сьогодні згадав я чомусь моїх батьків.
Стара мама -- мала вже понад 85 літ...
Татуся давно вже від нас відступився
-- погодився з Богом, тай з Ним усівся.

І скучно моє серце забубоніло. Загоріло!
А чому ж таке з нами буває. Хтось знає?
Коли рідня наша ще з нами, то ж вірно --
так воно і є: нехтуємо, і дуже!.. усе своє.

Тоді ж коли все загубили й осталися одні
тай сумні дні, самітно з собою потерпіли,
почули, в своїх грудях, як то скорботливо
бувати! Немов тополя серед поля. Брате!

Де ж ти мій брате! Вітри які на тебе віють?
Якими снами свої ночі ти заповняєш? Чи,
лишень питаю просто: -- наше дитинство
давно ти вже забув? Нічого не пам"ятаєш?

Наші батьки -- тато і мама, вже відійшли...
Нову оселю собі спорудили в просторах!
А ми осталися ось тут іще. Можливо що
для нас презначено якесь завдання...

То ж скористуймо час який є перед нами.
З"єднаймо всі зусилля наші -- де я, де ти.
Нехай земля, що бачила як ми прийшли,
про нас спогадає. Бо ж ми України сини!

03/10/2009